М.Монтессорі приковує до себе неослабну увагу педагогів і вчених більш ніж у вісімдесяти країнах світу. Відома як видатний вчений і гуманіст, вона створила систему, рівної якій в світовому досвіді не було і немає. Європа, Америка, Індія, Китай, Японія — тисячі Монтессорі шкіл відкрито по всьому світу. Відтепер ідеї Марії Монтессорі знайшли підтримку в оновленій Україні: дедалі більше дитячих закладів застосовують на практиці вільний розвиток та виховання дітей.

Що ж робить метод Монтессорі таким привабливим?

В його основі лежить ідея про те, що кожна дитина, з її можливостями, потребами, системою стосунків проходить свій індивідуальний шлях розвитку.

Три провідних положення характеризують сутність педагогічної теорії М. Монтессорі:
1) виховання повинно бути вільним;
2) виховання повинно бути індивідуальним;
3) виховання повинно спиратися на дані спостережень за дитиною.

«Допоможи мені це зробити самому» — девіз педагогіки Монтессорі.

Феномен педагогіки Марії Монтессорі полягає в її вірі у природу дитини, в її прагненні виключити будь-який авторитарний тиск на людину, яка формується, в її орієнтації на ідеал вільної, самостійної, активної особистості.
Дитина, яка розвивається, має природжену потребу в свободі і спонтанності. Виходячи з цього, Монтессорі відмовилася бачити сутність виховання у формуючому впливі на дитину, протиставивши йому проблему організації середовища, найбільш відповідного дитячим потребам, здібностям та інтересам. При цьому обов’язково враховувалися перспективи того, що Л. С. Виготський назвав «зоною найближчого розвитку».
Монтессорі була переконаним противником класно-урочної системи. Вона відмовилася від парт, за якими діти повинні сидіти нерухомо, від кафедри, що ставить учителя на авторитарну позицію, від колективних уроків, що не враховують індивідуальних здібностей конкретної дитини. Вона виступала проти єдиних для всіх навчальних програм, що не дозволяють дитині просуватися своїм темпом і реалізовувати свої інтереси.
Усе життя дитини — від народження до громадянської зрілості — є розвиток її незалежності і самостійності.

Мета і завдання

Головна мета школи Марії Монтессорі — постачати «харчі» для природного процесу саморозвитку, створювати довкілля, яке сприяє цьому.

Завдання:
1. Навчити дитину якомога раніше здійснювати свій вибір.
2. Виробити в дитині уміння користуватися наданими свободою і довірою.
3. Допомогти дитині створювати і підтримувати навколо себе порядок.
4. Навчити в ранньому дитинстві шанувати закон.
5. Навчити терпимого і шанобливого ставлення до всіх оточуючих.
6. Створити умови для розвитку в дитини почуття любові й поваги до самого себе.
7. Тренувати волю дитини в ранньому дитинстві, щоб виробити цивілізовану поведінку в будь-якій ситуації.
8. У ранньому дитинстві сформувати культуру поводження з усіма навколишніми предметами.
9. Навчити дитину в ранньому дитинстві самостійно планувати свою діяльність і досягати наміченого.

Зміст технології
Марія Монтессорі відкрила «секрет дитинства», його важливість для формування людини. Це дає можливості вести дитину її власним вільним внутрішнім шляхом. У цій системі відсутній учитель, якому важко підтримувати дисципліну повної нерухомості, який виснажує себе і дітей довгими нотаціями. Учителя замінив дидактичний матеріал, а він керує самодовільною безпосередньою діяльністю дітей. Цей матеріал — найважливіша частина методу Монтессорі, це в узагальненому виді досвід попередніх поколінь, сконцентрована людська культура. Освоюючи їх, діти освоюють досвід, накопичений у соціумі.

Користування Монтессорі – матеріалами має бути підпорядковане таким основним правилам:

— діти повинні ставитися до матеріалів з повагою;
— використовувати матеріали охайно і лише зрозумівши, як;
— для виконання певної вправи дитина має взяти всі необхідні матеріали, а закінчивши вправу, повернути їх на місце у первинному вигляді;
— дитина має право користуватися матеріалом самостійно, без участі іншихдітей і педагога. На килимку або на столі розташовують лише матеріал для уроку, щоб «обмежити поле свідомості дитини предметом уроку». Спочаткупедагог показує послідовність дій під час роботи з матеріалом, потім пропонує дитині спробувати використати матеріал так, як було показано. Якщо вона зрозуміла презентацію, то переходить до самостійної роботи.

Працюючи з матеріалом маленька дитина:

— тренує зір, очі, вчиться порівнювати зорові образи;
— розвиває загальну і дрібну моторику, мускульний апарат руки;
— розвиває психічні процеси: відчуття, сприймання, увагу, мислення, пам’ять;
— тренує здатність зосереджено працювати.

Вимоги до особистості педагога

Метод Монтессорі вимагає нового вчителя. Перший крок, який повинен зробити майбутній Монтессорі-вчитель, — це підготувати себе. У нього повинна бути розвинена уява. Він постійно шукає «відсутню» дитину. Він повинен вірити, що дитина відкриє себе в роботі. Він повинен звільнити себе від упередженості щодо «рівнів» і «типів», за якими прийнято розподіляти дітей. У своїй уяві вчитель бачить звичайну дитину, яка живе в духовному світі. Вчитель повинен вірити, що дитина виявить свою справжню сутність, коли знайде роботу, яка її зацікавить.
Метод Монтессорі потребує постійної граничної напруги сил кожного педагога, розуміння ним психології дитини, вміння знайти індивідуальний підхід.
Монтессорівський учитель нічого не робить за дитину, а допомагає досягти всього самостійно. Так дитина вчиться незалежності й уміння відповідати за свої дії.
Учитель багато спостерігає, він поводиться як дослідник.
Якщо учень висловив бажання почати нову програму, вчитель пропонує йому відповідний навчальний матеріал.
Учитель не створює дитині неочікуваних ситуацій і у своєму викладанні цілком спирається на знання сензитивних періодів.
Монтессорівський учитель прискіпливо ставиться до свого зовнішнього вигляду. Він повинен бути гарним, мати приємний голос, дбати про свою зовнішність, яка це роблять драматичні актори перед виходом на сцену.
Любов, повага, бадьорість, втіха, що виходять із самої глибини душі вчителя, дозволяють розвиватися дитині, яка перебуває поруч з ним.
Активність учителя повинна бути спрямована не на дитину, а на абсолютну повагу до явищ її життя і душі. Монтессорі порівнює роботу педагога з напруженою роботою астронома, що нерухомо сидить біля телескопа.

РОЛЬ СІМЇ, ШКОЛИ ТА ГРОМАДКОСТІ У ФОРМУВАННІ ОСОБИСТОСТІ ШКОЛЯРА

Спільна робота сім’ї та школи в педагогічному процесі у нашій країні досить слабо розвинена, хоча теоретична сторона постійно розроблюється та вдосконалюється.

Оскільки сім'я є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереженню і передання культурних цінностей, що мимоволі випливає її визначне місце у вихованні дітей, важливості взаємодії сім’ї та батьків. Історія людського суспільства поклала на батьків відповідальність за своїх дітей, за організацію життя родини, коронувавши їх як найперших і незамінних вихователів у житті кожної людини. Без батьківської мудрості немає виховуючої сили сім’ї. Батьківська мудрість є духовним надбанням дітей, сімейні стосунки побудовані на громадянському обов’язку, відповідальність, мудрій любові й вимогливій мудрості батька й матері, самі стають величезною виховуючого силою.

Духовно-моральне виховання передбачає формування у дітей високої духовності та моральної чистоти. Складність цього завдання в тому, що воно вирішується, як правило, через добре поставлене в духовно-моральному аспекті життя сім'ї, суспільного ладу, вчинки людей, приклад батьків.

Виховний вплив сім'ї зростає, якщо батьки цікавляться не лише навчанням, а й позанавчальною діяльністю своїх дітей. За таких умов інтереси сім'ї збігаються з інтересами суспільства, формується свідомий громадянин.

Дієвим чинником сімейного виховання є спільна трудова діяльність батьків і дітей. Дітей слід залучати до сімейної праці, вони повинні мати конкретні трудові обов'язки, адекватні їх віковим можливостям. Така співпраця дітей з батьками має сильніший виховний вплив, ніж словесні повчання.

Сім'я — найкраща вихователька підростаючих поколінь за всіх часів і народів. Справжня сім'я є совістю, честю та доблестю, національною гордістю кожного народу, нації, надбанням педагогічної культури людства.

Родовід вихователів йде від матері, від батька, від сім'ї. Спільними зусиллями кожного народу протягом своєї багатовікової історії створена власна, національна виховна система, наділена як загальнолюдськими здобутками, так і самобутніми творчими знахідками. Лише в сім'ї, під керівництвом та з допомогою батьків дитина пізнає навколишній світ у всіх його складностях і багатогранних виявленнях, тут проходить її громадське становлення, формується світогляд та естетичні смаки.

Здійснюючи раннє родинне виховання, батьки створюють умови для повноцінного фізичного та психічного становлення особистості, забезпечення дитині почуття захищеності, рівноваги, довіри, формують активне, зацікавлене ставлення до оточуючого середовища. З сім'ї починається дорога і до школи. І вже тоді — життєву дорогу ведуть два розуми, два досвіди: сім'я і школа.

У шкільному віці основою родинного виховання є формування в дітей гуманістичної моралі, естетичної культури, готовності до праці, до захисту рідної землі, патріотичних почуттів. Батьки всіляко сприяють формуванню в дітей національної свідомості та самосвідомості, національного менталітету.

Родина дає школярам уявлення про зовнішню і внутрішню культуру людини, виховує шанобливе ставлення до матері і батька, до старших, милосердя у ставленні до немічних, калік, сиріт, вдів та інших, формує уявлення про загальнолюдські моральні вартості, привчає до добросовісної праці, поваги до людей праці.

Велике місце у правильній взаємодії у спільному виховному процесі займає саме школа та розроблені методи взаємодії. Також успіх сімейного виховання значною мірою залежить від організації домашнього побуту, традицій сімейного життя: порядку в сімейному господарстві, залучення дітей до розподілу бюджету сім'ї, загального режиму дня, визначення для кожного робочого місця, зокрема для навчальних занять, дотримання певних сімейних правил (кожна річ має своє місце, прийшов з прогулянки — вимий руки та ін.). Домашній затишок облагороджує дітей.

Провідну роль у сімейному вихованні відіграє мати. Саме вона найсильніше впливає на дітей, особливо в сфері духовно-морального виховання. Діти, які виростають без материнського тепла і ласки, похмурі, як правило, замкнені, злостиві, вперті.

Не меншим є й вплив батька, особливо коли йдеться про виховання хлопчиків. Проте виконати свої виховні функції батько і мати можуть лише за умови, що вони є справжнім авторитетом для дітей.

Школа має можливість залучати до виховної роботи з учнями їх батьків, окремі з яких можуть брати участь у роботі гуртків за інтересами, адже серед них є люди різних спеціальностей, або взяти шефство над учнями, які виявляють особливий інтерес до певних галузей знань, чи бути наставниками педагогічно занедбаних учнів. Батьки можуть брати участь у проведенні з учнями екскурсій, обладнанні школи, допомоги в профорієнтаційній роботі, у керівництві роботою учнівських бригад з ремонту обладнання приладів і наочності.

Сім'я є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереженню і передання культурних цінностей.

Реалізація ефективної підготовки дитини до навчального процесу в школі здійснюється за таких умов:

— співпраця родини і вчителів у визначенні напрямків, форм, методів і прийомів підготовки дитини до школи;

— систематичність і послідовність у підборі форм, методів і прийомів роботи з дітьми;

— знання батьками їх дітей, бажання знати як позитивні, так і негативні особливості їх всебічного розвитку;

— особистий приклад батьків, їх авторитет, характер стосунків;

— стимулювання навчально-пізнавальної активності дітей;

— педагогічна культура батьків.

У систему відносин «вчитель-батьки учнів» вчитель залучається об'єктивною необхідністю, самими умовами здійснення педагогічного процесу. Ця система відносин може існувати і функціонувати навіть без безпосереднього контакту її учасників, бо їх зв'язує учень як об'єкт взаємного впливу. Об'єктивна потреба співпраці вчителя і батьків учнів, що диктується єдністю цілей і завдань навчання і виховання, не означає непотрібності свідомих зусиль по організації цієї співпраці.

Відносини в системі «вчитель-батьки учнів» являють собою важливий педагогічний чинник, що сильно впливає на моральне життя учнів, які сприймають ці відносини як норму навіть в тому випадку, коли останні і не є нормальними.

У сучасних умовах різко зменшилися контакти батьків з учителями, які найчастіше відбуваються через батьківські збори або індивідуальні виклики батьків до школи. Однак варто використовувати і інші форми роботи з батьками в школі.

Отже, вчителі, вихователі повинні вивчати сім'ю, щоб спрямовувати сімейне виховання на всебічний розвиток дитини, надавати допомогу батькам: у керівництві навчально-виховною роботою дітей у домашніх умовах; у визначенні методів і прийомів виховання, формування у них позитивного ставлення до школи, навчання дітей, їх участі у суспільній і трудовій діяльності; спонукати батьків до педагогічної самоосвіти, залучати їх до навчально-виховної діяльності у школі; за необхідністю коректувати виховні зусилля сім'ї, нейтралізувати негативні її впливи.

Родинне виховання - це перевірений віками досвід національного виховання дітей у сім'ї. Воно є могутнім джерелом формування світогляду, національного духу, високої моральності, трудової підготовки, громадянського змужніння, глибоких людських почуттів, любові до матері і батька, бабусі і дідуся, роду і народу, пошани рідної мови, історії, культури.

Отже, основними завданнями родинно-сімейного виховання в умовах сьогодення є: виховання фізично й морально здорової дитини, забезпечення необхідних екосоціальних умов для повної реалізації можливостей розвитку дитини (генотипу); створення атмосфери емоційної захищеності, тепла, любові, умов для розвитку почуттів і сприймань дитини, її самореалізації; засвоєння моральних цінностей, ідеалів, культурних традицій, етичних норм взаємин між близькими людьми і в суспільному оточенні, виховання культури поведінки, правдивості, справедливості, гідності, честі, людяності, здатності виявляти турботу про молодших, милосердя до слабких і людей похилого віку; залучення дітей до чарівного світу знань, вивчення народних казок, пісень, прислів'їв, приказок, дум, лічилок тощо; виховання поваги до школи і вчителя, прагнення до освіти й творчого самовдосконалення; включення дитини в спільну з дорослими діяльність, розвиток,, творчої працелюбності, спрямування її зусиль на турботу про навколишнє середовище; виховання дітей цивілізованими господарями та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин; формування естетичних смаків і почуттів, уміння розрізняти красиве і потворне в мистецтві і житті, поважати прекрасне у вчинках людей; забезпечення умов для їхньої творчої практичної діяльності; забезпечення духовної єдності поколінь, збереження родинних традицій, сімейних реліквій, вивчення родоводу; прилучення дітей до народних традицій, звичаїв, обрядів, виховання в них національної свідомості і самосвідомості.

Сім'я має шанувати й поважати українську мову, культуру, традиції і звичаї, виявляти шанобливе ставлення до національної літератури, преси, мистецтва, радіо і телебачення тощо. Дитині передається ставлення батьків та членів родини до національних цінностей через спілкування, споглядання та в інший спосіб. Народ здавна сповідує істину: батьки - головні природні вихователі й особистим прикладом роблять найбільший виховний вплив на дітей.

Добре виховати своїх дітей - не тільки найважливіший моральний, а й конституційний обов'язок батька і матері. За це вони відповідають перед своїм сумлінням і суспільством.

Особливості конкурентоспроможності сучасного вчителя

Конкурентоспроможність як інтегрована якість набуває все більшого значення не тільки для особистості, але й для суспільства в цілому. Це – орієнтація на майбутнє, на що вказують тенденції розвитку освіти в Україні, необхідність випередження професійною педагогічною освітою запитів педагогічної діяльності.

Передумовами проникнення поняття "конкурентоспроможність" у сферу педагогіки та виникнення потреби у формуванні цієї якості в сучасного вчителя є соціально-економічні та освітні перетворення, що знайшло відображення у змісті державних документів з модернізації освіти в Україні, педагогічних дослідженнях із проблеми підготовки сучасного вчителя.

Ключові слова: конкурентоспроможність, конкуренція, професійна підготовка, навчальний заклад, учитель.

Для виявлення особливостей конкурентоспроможності сучасного вчителя важливо з’ясувати, якого саме фахівця чекають у сучасній школі. Вирішення цього завдання варто розпочинати зі з’ясування потреб і думок суб’єктів, зацікавлених у якості продукту праці вчителя, а значить, пред’являють певні вимоги до рівня його підготовки та особистісних характеристик. До групи таких стейкхолдерів відносимо учнів, їхніх батьків, менеджерів освіти всіх рівнів, колег у навчальному закладі, майбутніх роботодавців випускників школи, викладачів навчальних закладів, до яких будуть вступати в майбутньому випускники школи, суспільство в цілому. Передусім, звісно, йдеться про учнів, чия повага до вчителя позначається на результатах навчально-виховної взаємодії.

З метою визначення уявлень про ідеального вчителя було проаналізовано низку висловлювань учнів шкіл, що входили до експериментальної бази дослідження, як методами індивідуального опитування, так і за допомогою контент-аналізу Інтернет-форумів на сайтах шкіл, де учні обговорювали актуальні для себе проблеми, зокрема взаємовідносини з учителями, ставлення до педагогів, до навчального закладу, ділилися планами на майбутнє. Отже, переважна більшість респондентів бажає бачити у школі вчителя, здатного знаходити спільну мову з дітьми (тобто виявляє емпатію, розвинені комунікативні якості), знає і вміє "донести зміст свого предмета до учнів" (учні не тільки надають великого значення професіоналізмові педагога, але й інтуїтивно розрізняють фахову наукову обізнаність вчителя та його методичні вміння), визначається енциклопедичністю кругозору, використовує сучасні педагогічні технології (учням подобаються нестандартні уроки, інтерактивні форми й методи навчання) та досягнення науково-технічного прогресу (сучасний учитель у навчальному процесі повинен користуватися технологічними новинками, сучасними ґаджетами тощо), творчо підходить до праці, є новатором (його заняття відрізняються від уроків інших учителів за формою організації, методами навчання, атмосферою), виявляє результативність своєї праці (досягнення його учнів визнаються іншими учителями, адміністрацією, батьками). Водночас із рівнем професійної та фахової підготовки вчителя учні акцентували увагу на потребі авторитету педагога, уміння бачити позитивне в будь-якій ситуації, почутті гумору, самокритичності, гнучкості (уміння пристосовуватись до змін у суспільстві), товариськості, лідерських якостях.

Цікавою є думка учнів про вміння вчителя самовдосконалюватися. Так, один з учнів наводить оригінальну паралель між самозмінами, які має здійснити сучасний учитель, аби його професійна діяльність відповідала вимогам сьогодення, та філософською істиною "щоб знайти себе – потрібно себе змінити". Вагомим чинником конкурентоспроможності вчительської професії респонденти визначили здатність учителя адаптуватися до вимог сучасного соціуму в контексті модернізації системи освіти.

Таким чином, висловлювання учнів-респондентів стосовно особистості конкурентоспроможного вчителя були достатньо узгодженими. Водночас у деяких питаннях виникала полеміка. Так, учні відзначили, що у виборі між учителем, який демонструє високі результати в підготовці переможців олімпіад, конкурсів, а також високі досягнення учнів у ЗНО, та вчителем, який уміє знаходити підходи до учнів у процесі виховання, вони обирають другого. При цьому учні зауважили, що якраз другий тип учителя рідко отримує визнання адміністрації школи ("наразі держава робить усе, щоб у вчителя були чіткі показники: якщо діти перемагають у предметних олімпіадах, успішно складають тест ЗНО, значить, ти хороший учитель, а якщо вчитель просто виховує порядних людей, думає про своїх учнів, то жодної надбавки до зарплати він не отримає", "просто хороший учитель і конкурентоспроможний учитель не завжди ідентичні – часто молоді вчителі можуть бути затребувані у школі більше, аніж учитель з досвідом, якому довіряють батьки").

Узагальнюючи уявлення учнів про конкурентоспроможного вчителя, можна зробити висновок, що таким учителем є той, хто може бути впевненим у затребуваності своєї праці. Це фахівець із дипломом відповідного рівня кваліфікації, досвідом, який знає, що не залишиться без роботи; такий, який відповідає сучасним вимогам освіти та суспільства й водночас користується повагою серед учнів та їхніх батьків.

Цікавими для дослідження проблеми змісту й особливостей конкурентоспроможності вчителя є висловлювання освітян. Зокрема, висновки з аналізу опитування, проведеного в загальноосвітній школі №6 м. Дніпропетровська, свідчать, що конкурентоспроможним учителем, на думку педагогів, може бути лише той, який:

· не просто дає міцні знання, але і навчає ці знання здобувати й застосовувати на практиці;

· здатний формувати у вихованців належний рівень соціальної компетентності, життєтворчості, створювати умови для розвитку особистого потенціалу;

· здатний до самопізнання, саморегуляції, до щоденного особистісно-професійного самовдосконалення;

· здатний виконувати роль тьютора – людини, яка забезпечує педагогічний супровід вихованців, а також забезпечує наступність навчання йі виховання, бо саме цей принцип є ефективним для досягнення кінцевої мети цього процесу;

· піклується про здоров’я своїх вихованців, використовує у своїй роботі здоров'язбережувальні технології;

· створює комфортні умови навчання, за яких кожен учень відчуває свою успішність, інтелектуальну спроможність;

· готує учнів до повноцінного життя в сучасному демократичному відкритому глобалізованому суспільстві;

· є активним у вияві громадянської позиції, виявляє гідність і честь у її відстоюванні, є прикладом для вихованців;

· у кого дитина, як у батька й матері, навчається жити.

При цьому респонденти зауважували, що в разі, коли вчитель є директором, він має бути прикладом не лише для учнів, а й для інших учителів: директор – це вчитель учителів.

Актуальність проблеми сучасного вчителя, який потрібен у школі, визначається активністю її обговорення на різних форумах. Зокрема, тематичне опитування представників освітньої галузі (учителі, директори шкіл, викладачі та студенти педагогічних ВНЗ, випускники шкіл, науковці) [10] кореспондентом газети "День" (2011, № 182) дозволило доповнити та деталізувати уявлення про сучасні суспільні очікування стосовно особистості вчителя.

Варто зазначити, що в аспекті затребуваності конкретного вчителя дітьми та їхніми батьками його конкурентоспроможність можна пов’язати з авторитетністю; при цьому авторитетним учителем можна вважати такого, до думки якого дослухаються, цілі й методи роботи якого схвалюють і наслідують, результати діяльності якого встановлюють за еталон для інших.

Так, президент Асоціації директорів шкіл України Олена Онаць яскраво провела паралель між авторитетним учителем кінця ХХ століття та сучасним педагогом. Якщо раніше старший за віком учитель мав більший авторитет завдяки значному досвіду роботи з дітьми, то тепер авторитет учителя залежить від того, наскільки він є цікавою особистістю, якою мірою він здатний сприймати свого учня як партнера. Отже, учитель має навчитися розуміти представників усіх поколінь, знаходити з ними спільну мову та співпрацювати: старші – передавати свій досвід молодим, молоді – дослухатись до цих порад. І, звісно, учитель має бути прикладом не лише для учнів, але й для їхніх батьків. Позиція "бути зразком для наслідування" має стати способом життя вчителя. Тому тим, хто обрав для себе цю професію, потрібно навчитись жити так, щоб високі моральні якості завжди виявлялись у способах поведінки – лише такого вчителя будуть поважати не за його соціальну і професійну роль, а як особистість.

У виданні представлено полеміку учителя зарубіжної літератури київської школи № 96 Алли Болгар із досвідченим директором. Педагог зазначає, що молоді вчителі дуже часто виявляють байдуже ставлення до дітей, їм не вистачає терплячості та бажання зрозуміти дитину. Саме це є причиною того, що молодий учитель не затримується у школі.

Проблема непрестижності вчительської праці звучить у висловлюванні респондента, випускника фізико-математичного факультету Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова Романа Ніколаєнка, який зазначає, що із 70 його однокурсників у школу пішли працювати лише 15 випускників, а всі інші влаштувались у фірми, пов’язані із комп’ютерними технологіями. Причиною такої ситуації юнак називає малу зарплату вчителя, хоча й зауважує, що багато хто з тих, хто "не дійшов" до школи, свій професійний вибір вважають вимушеним, вони люблять дітей і страждають через неможливість працювати за покликанням.

Працівники адміністрації ВНЗ конкурентоспроможність майбутнього фахівця оцінюють як можливість його якомога ширшої самореалізації на ринку праці, і не тільки за прямим фахом. Так, заступник декана факультету профорієнтації та післядипломної освіти Київського національного педагогічного університету імені М. Драгоманова зазначає: "Ми намагаємось соціально захистити наших випускників у майбутньому і даємо їм не одну спеціальність, а дві, що дозволить знайти роботу не лише у школі". Отже, такий підхід уможливлює конкурентоспроможність учителя завдяки його загальної та фахової конкурентоспроможності. Утім, у такому випадку молодий фахівець обиратиме школу лише за умови усвідомленої педагогічної спрямованості, а школа, можливо, утратить найбільш підготовлених фахівців, які, власне, підтвердять свою конкурентоспроможність на широкому ринку праці.

Цінними для дослідження вважаємо думки про сучасного вчителя майбутніх учителів, студентів 3 курсу педагогічного ВНЗ. Серед рис, які необхідні вчителю для конкурентоспроможності, студенти назвали такі:

· мобільність, яка дозволяє вчителю реагувати на зміни в науці, що є базисом предмета викладання, тенденції освітнього середовища (зміни в нормативній базі, концепціях, парадигмах), зрушення в суспільному житті країни та, у той же час, знаходити додаткові можливості заробітку ("на одну вчительську зарплату не проживеш", – зауважують студенти);

· психологічну й комунікативну компетентність (учитель має бути посередником між батьками й дитиною, якщо стосунки у сім’ї не складаються. При цьому він повинен уміти зберігати авторитет батьків та водночас бути товаришем учневі з тим, щоб вихованець та його батьки змогли порозумітися) [10].

Отже, на основі аналізу результатів пілотного експерименту зроблено висновки про те, який учитель є затребуваним у сучасній школі. Передусім, йдеться про його людські моральні якості, сформованість яких дозволяє бути авторитетним серед учнів, їхніх батьків і колег. Рівень професійної підготовки вчителя має відповідати сучасним запитам суспільства: поряд із науковими знаннями із фахової дисципліни та методичними вміннями, педагог має володіти комп’ютером та іншими сучасними технологіями, які дозволяють спростити та урізноманітнити процес навчання, бути енциклопедично обізнаним, здатним до самовдосконалення. Неабияке значення надається комунікативним якостям вчителя, що функціонально мають забезпечувати оптимальні результати діяльності й спілкування з різновіковими суб’єктами педагогічного процесу.

Прагматичні виклики сучасності передбачають ще один аспект конкурентоспроможності вчителя – його здатність сформувати учня які конкурентоспроможну особистість, якій притаманне розуміння особистої відповідальності за власне життя та вміння ефективно реалізувати свій потенціал у реаліях сучасного суспільства. Так, аналізуючи проблему моральної відповідальності вчителя за виконання соціального замовлення суспільства, яке потребує виховання у школах майбутніх підприємців, І. Прокопенко дотримується думки, що "сьогоднішній учитель нерідко сам стає бізнесменом, більше того, й у державному самоврядуванні прийшов попит на представників професії вчителя: сільський, селищний чи міський голова – у більшості випадків колишні вчителі. Тому є пояснення: вчителі вміють працювати з людьми (а в органах самоврядування це головне)" [13].

Однак підхід до визначення особливостей конкурентоспроможності вчителя лише відповідно моделі ідеального вчителя для школи вважаємо дещо спрощеним. Конкурентоспроможність у своїй суті є феноменом, спрямованим на досягнення найвищої якості благ для людини, яка, власне, вступає в конкуренцію за них (блага) з іншими претендентами. За твердженням В. Андреєва [1], коли йдеться про конкурентоспроможність особистості, то найбільш активно розглядаються не кінцеві результати її діяльності, а вміння вистояти й перемогти в конкурентній боротьбі. Тож, якщо школа чекає на вчителя з набором певних якостей і відповідним рівнем фахової підготовки, то й учитель, якщо він усвідомлює свою конкурентоспроможність, обирає школу з найбільш відповідними для комфортної праці умовами. Передусім йдеться про вибір учителем школи, у якій, на його думку, його професіоналізм і праця будуть найбільш високо оцінені, а ставлення до його особистості – шанобливим. Перемога у змаганні за певні професійні ресурси (або блага) є результатом конкурентоспроможності, а значить учитель може конкурувати за краще навчальне навантаження, відбір класів (або класне керівництво в певному класі), сумісництво, комфортний розклад занять тощо. У такому випадку можна говорити про внутрішню конкурентоспроможність фахівця – рівень оцінки його особистої цінності адміністрацією школи та колегами.

Звісно, рівень внутрішньої конкурентоспроможності є суб’єктивним, оскільки в сучасних школах часто цінність учителя визначається не рівнем його авторитету серед дітей і батьків, а рівнем його лояльності до політики адміністрації школи, умінням швидко зреагувати на вимоги директора, якісно виконати посередницьку роль у його "проханнях" до батьків тощо. Отже, конкурентоспроможний учитель не завжди є найбільш авторитетним, а навіть навпаки, може бути людиною з подвійною мораллю, приклад життєвої позиції якої стане хибним для формування громадянської свідомості учня. Водночас ступінь поваги до того чи іншого педагога насамперед залежить від нього такою ж мірою, як і престижність школи залежить від її адміністрації. Є вчителі, у яких зовсім відсутня проблема невідвідування учнями занять, на їхні уроки діти поспішають, спілкування з ними перетворюється для учнів у знаходження істини. Є педагоги стосовно яких батьки звертаються до директора із проханнями призначити їх класним керівником у класі своєї дитини. Тож, можна констатувати, що істинна конкурентоспроможність вчителя виявляється не лише у завоюванні ним кращого "місця під сонцем" у своєму професійному середовищі, а в підтвердженні своєї затребуваності визнанням тих, хто зацікавлений у способах і результатах його професійної діяльності.

Деякі дослідники – І. Бех, В. Демчук, І. Зязюн, Л. Карамушка, В. Кремень, Т. Перекрьостова та інші – розуміють конкурентоспроможність як здатність особистості досягати поставлених цілей у різних, швидко мінливих освітніх ситуаціях завдяки володінню методами вирішення професійних завдань різного змісту й рівнів складності. Такий підхід зосереджує увагу на значущості розвитку професіоналізму вчителя для його конкурентоспроможності. За цих умов критеріями оцінювання конкурентоспроможного вчителя є професійні знання (знання предметної області та психолого-педагогічні) і вміння, рівень комунікативної культури, прагнення до професійного зростання, здатність до рефлексії.

Дотичною до проблеми формування конкурентоспроможності особистості вчителя виявляються сучасні наукові дослідження контролю й оцінювання якості підготовки фахівців у різних напрямах:

· розробка доктрини, концепції, основних понять, програми, питань якості вищої освіти (В. Андрущенко, В. Буданов, Б. Гершунський, В. Євдокимов, Е. Зеєр, С. Клепко, А. Коломієць, В. Кремень, В. Лозова, В. Лутай, В. Маслов, І. Прокопенко та ін.);

· методологічні основи комплексної системи контролю якості підготовки фахівців (Дж. Бесінджер, І. Бех, В. Гінецинський, К. Гнезділова, П. Канівець, В. Кальней, М. Поташник, Дж. Селінго, С. Шишов ін.);

· психологічні основи, функції і роль оцінки навчальних досягнень (Б. Ананьєв, Л. Божович, І. Бех, Г. Костюк, Н. Тализіна та інші).

З точки зору психології розвитку особистості досліджуване нами поняття розглядається як розвиток рефлексивної особистості вчителя, який має новий стиль педагогічного мислення, володіє нетрадиційними підходами до вирішення освітніх проблем, адекватно реагує в нестандартних навчальних, виховних, комунікаційних ситуаціях, здатен планувати та ефективно організовувати свою професійно-педагогічну діяльність.

Головними критеріями такої особистості вважаємо спрямованість на себе (рефлексивність), на інших людей (емпатію), на зміст діяльності, компетентність (професійну, комунікативну, інформаційну тощо), гнучкість особистості (емоційну, поведінкову, когнітивну).

Отже, конкурентоспроможність розглядається в основному у двох аспектах: як якість професійної підготовки ("показник якості") і якість особистості ("характеристика особистості", "здатність особистості", "особистісна якість") [6]. Право на існування має кожен варіант. У межах нашої статті розглядаємо конкурентоспроможність як інтегративний комплекс особистісних рис і вмінь учителя, необхідних в об’єктивно наявних умовах конкуренції. У цьому сенсі досліджуване поняття є рядоположним і взаємозалежним з не менш актуальними професійними й особистісними якостями, такими, як професійна готовність, компетентність, майстерність, професіоналізм тощо.

Проблема конкурентоспроможного вчителя в педагогічних джерелах розглядається досі не надто активно. Так, у дослідженні В. Андреєва [1] конкурентоспроможність учителя зумовлюється сформованістю в нього системостворювальних і пріоритетних якостей, серед яких особливо важливими, на думку автора, є чіткість цілей і ціннісних орієнтацій, працелюбність, творче ставлення до справи, здатність до ризику, незалежність, здатність бути лідером, прагнення до постійного саморозвитку, професійного зростання, стресостійкість. Автор зауважує на важливості в умовах конкуренції сформованості у вчителя якостей, що зумовлюють його життєву позицію: високої людської гідності, що виявляється у незалежності суджень та дій, усвідомлення особистої відповідальності (особливо за ризиковані рішення), почуття власної гідності, послідовності й логічності поведінки.

Розуміння конкурентоспроможності як компетентності вчителя представлено у праці В. Харькіна [12]. Професійна компетентність учителя, у свою чергу, обумовлюється високими результатами його діяльності: навченістю, вихованістю й рівнем розвитку дітей.

За думкою Г. Аташукової [3], конкурентоспроможність учителя є однією із вимог до його професіоналізму. Дослідниця вважає, що в конкурентоспроможності виявляються потенційні можливості досягнення успіху, які визначають адекватну індивідуальну поведінку в динамічній зміні умов діяльності, а отже, є соціально орієнтованою якістю особистості. Автором визначено такі ознаки конкурентоспроможності: інтелектуальний потенціал, самоактуалізацію, адекватну самооцінку, самоосвіту, комунікабельність, інтернальність, моральний імператив, здатність ухвалювати відповідальні рішення, ціннісно-орієнтовану адекватність, готовність до професійного самовизначення. Г. Аташукова пропонує комплекс форм виявлення й оцінювання розвитку конкурентоспроможності вчителя, які розмежовує відповідно до діяльності з особистісного самовдосконалення вчителя. Це здійснюється на основі такого: атестаціївчителя, у межах якої відбувається оцінювання фахового зростання педагога як результат ознайомлення з презентацією його досвіду, представленого в різних формах (розробки нових концепцій викладання предмета та виховання, доповідей, участі у виставках, власного портфоліо тощо); проведення незалежного педагогічного аудиту з метою виявлення об’єктивної картини діяльності педагога, резервів його подальшої конкурентоспроможності відповідно до аналізу відвіданих уроків; консультації щодо вирішення реальних педагогічних ситуацій; відгуки колег, батьків (особливо рідних тих учнів, які навчаються вдома) [3].

Нові вимоги, що ставить перед освітою суспільство, спонукають до пошуку таких форм роботи вчителя, які б забезпечували неперервність процесу його професійного зростання, розроблення й запровадження багатовимірних моделей організації підвищення кваліфікації. Важливим у професійному зростанні вчителя є упровадження нових освітніх технологій, участь в інноваційній діяльності.

Професійне зростання вчителя, а отже і становлення його конкурентоспроможності, розглядаємо як розвиток комплексу властивостей особистості вчителя, необхідних для високого рівня професійної діяльності. Діяльність учителя характеризується педагогічною доцільністю за спрямованістю, індивідуально-творчим характером за змістом і організацією, вибором засобів. У педагогічній діяльності розвивається і реалізується професійна майстерність учителя [5], яку структурно визначають такі складові: педагогічна спрямованість особистості, професійні знання, здібності до педагогічної діяльності, педагогічна техніка. Розглянемо сутність цих категорій. Педагогічну спрямованість особистості вчителя зумовлюють ціннісні орієнтації на себе, на засоби педагогічного впливу, на учнів і дитячий колектив, на цілі педагогічної діяльності.

Професійні знання розглядаються як основа становлення професійного зростання, що складаються зі знань предмета викладання, його методики, педагогіки, психології. Рівень професійних знань оцінюється рівнем узагальненості всіх часткових знань, глибиною засвоєння, умінням використовувати їх на практиці репродуктивно і творчо.

Здібності до педагогічної діяльності – це індивідуально-психологічні властивості особистості педагога, які за сприятливих умов найбільшою мірою визначають успішність освоєння і продуктивність виконання педагогічної діяльності (експресивні, дидактичні, перцептивні, науково-дослідницькі, авторитарні, комунікативні, особистісні, організаторські, конструктивні, гностичні, психомоторні, здібності до розподілу та концентрації уваги тощо) [9].

Педагогічна техніка трактується як сукупність прийомів і засобів, спрямованих на чітку й ефективну організацію навчальних занять (виразність мовлення, уміння володіти голосом, жестом, мімікою, уміння оперувати навчальним і лабораторним обладнанням, застосовувати наочність, ТЗН тощо) [4].

Сучасна школа вже не може обмежуватися лише передаванням певного обсягу знань. Освіта розглядається сьогодні як простір для пізнання самого себе, для вироблення відповідного стилю життєдіяльності в інформаційному суспільстві, готує активну, творчу особистість, яка розвивається. У цьому контексті І. Зязюн посилається на думку видатного педагога В. Сухомлинського про те, що "процес професійного зростання вчителя можливий лише там, де є культ Людини, Розуму, Щастя, Свободи, Справедливості, Совісті" [8].

У працях сучасних учених (Ю. Бабанський, А. Маркова, Н. Тализіна, Т. Шамова та ін.) розкриті аспекти педагогічної діяльності, за сформованістю яких можна визначати рівень професіоналізму, а значить, конкурентоспроможності вчителя:

1. Управлінський аспект – як учитель аналізує, планує, організовує, контролює і регулює процес взаємодії з учнями.

2. Психологічний аспект – як учитель як особистість впливає на учнів, ураховує індивідуальні особливості учнів, визначає і створює мотиви навчання.

3. Педагогічний аспект – за допомогою яких форм і методів навчання вчитель передає зміст навчального матеріалу.

Управлінська концепція розглядає навчання з точки зору теорії управління. З цих позицій процес навчання здійснюється на основі співвідношення стратегічних, середніх і найближчих цілей (стратегічних, тактичних і оперативних завдань).

Для того, щоб дійсно керувати пізнавальною діяльністю учнів, учитель має відповідати вимогам, запропонованим загальною теорією управління, а саме:

· визначити цілі управління;

· установити вихідний стан процесу;

· визначити програму впливів, що передбачає основні перехідні стани процесу;

· забезпечити систематичний контроль за процесом, яким управляють, тобто систематичний зворотний зв'язок;

· забезпечити опрацювання інформації, що отримується за каналом зворотного зв’язку, розробити корекційні впливи та їх реалізувати.

Зміст управління як соціальної функції виявляється, перш за все, в організаційній діяльності, що здійснюється завдяки об’єднання зусиль, узгодження, регулювання, координації, контролю й власне регулювальних заходів. Загалом управління за своєю сутністю, формами й методами реалізується в організації колективних зусиль; розподілі обов’язків між учасниками для досягнення встановленої мети; регулюванні повсякденної діяльності суб’єктів управління; контролі за здійсненням визначених завдань; організаційному забезпеченні всіх стадій управлінського процесу.

Утім у контексті проблеми конкурентоспроможності важливим є не лише зовнішній бік управлінської діяльності вчителя, але й її внутрішній зміст. Відповідно, управлінський хист педагога як менеджера характеризує його здатність керувати процесом навчання, вільно обирати найбільш придатні для учнівської аудиторії методи управління для того, щоб досягти найкращого результату навчання [7].

У психологічному аспекті конкурентоспроможність учителя серед учнів виявляється в їхньому бажанні навчатись у такого вчителя, що найбільшим чином обумовлюється вміннями педагога не лише викликати інтерес до предмета, але й зберегти та поглибити його. Зрозуміло, що вчитель не може зробити "свій" предмет улюбленим для всіх учнів класу, але способи зацікавити ним школярів із різним типом навчальної спрямованості для педагога-майстра реально існують. І тут ми спостерігаємо перетин психологічного та педагогічного аспектів професіоналізму/конкурентоспроможності вчителя. Саме цю проблему висвітлено в нарисі на сторінках газети "Сім’я та школа", у якому презентується досвід учителя літератури [11]. На запитання кореспондента, чи всім його учням подобається література, чи не зустрічаються такі, кому вона “не потрібна”, учитель відповів: “Немає учнів, яким би нічого не було цікаво. Лише потрібно знати – кому і що. Я про це дізнаюсь, і тоді “футболісту” несу “Воротаря республіки”, “моряку” – Станюковича, “біологу” – Фабра або Поля де Крюі. Тут важливо, щоб кожен побачив, що є книги, написані саме для нього. А далі – потрібно зуміти показати, що всі хороші книги – “для нього” [11]. Дійсно, у цих словах простежується яскравий приклад учительського підходу: володіння предметом та вміння захопити ним аудиторію. Однак варто зазначити, що сучасні учні над усе цінують здатність педагога переконливо довести необхідність знання "свого" предмета, показати його зв’язок із сучасним життям, продемонструвати можливості його соціального або навіть побутового використання.

Висновки. Отже, в оцінюванні рівня конкурентоспроможності вчителя потрібно ураховувати суб’єктивну оцінку його професійної популярності серед учнів, що може виявлятись на основі активності відвідування занять цього вчителя, частоту вибору випускниками майбутнього фаху з науки, основи якої навчає педагог, бажання учнів реалізовуватися у предметних гуртках або різних конкурсах з предмета під керуванням учителя.